Учені-біологи

Учені-біологи України

От де, люде,
наша слава,
Слава України!

Т. Шевченко

Відкриття, знахідки, гіпотези в біології є результатом діяльності вчених усього світу. Свій внесок у розвиток цієї науки зробили й українські вчені-біологи. Проте не всі вони відомі як у рідній країні, так і за її межами. І тому сьогодні нашій державі, за словами академіка Івана Дзюби, «… конче потрібно повернути Україні імена видатних діячів, митців та вчених “привласнених”.., бо серед них є чимало таких, чиїми іменами пишається весь світ». «Привласнених», або з різних причин замовчуваних.

У виданнях, що рекомендуються в розділі, ти прочитаєш про академіків та членів-кореспондентів НАН України, а також учених — засновників науково-дослідних інститутів і лабораторій, фундаторів нових напрямів досліджень, авторів численних відкриттів у біології. Окремі біобібліографічні розповіді присвячені вченим М.Ф. Кащенку, В.І. Липському, А.М. Окснеру, М.Г. Холодному, І.І. Шмальгаузену. Через астериски рекомендовано спочатку довідкові видання, в яких коротко подано біографії вчених-біологів, а потім — окремі статті про них. Зокрема, про О.В. Палладіна, М.І. Вавилова, М.М. Гришка, К.М. Ситника, О.В. Фоміна, М.О. Максимовича, Ю.Д. Клеопова, О.А. Грановського, О.М. Сєверцова, С.М. Виноградського, О.С. Роговича та ін.


Пирого́в Мико́ла Іва́нович
 (1810-1881)

Народився у Москві в сім’ї військового чиновника, був тринадцятою дитиною у сім’ї. Початкову освіту здобув удома. З 1822 по 1824 навчався у приватному пансіоні.

14-річним юнаком вступив на медичний факультет Московського університету. Отримавши диплом, ще декілька років вчився за кордоном.

До професорської діяльності Пирогов готувався в Дерптському університеті (зараз університет міста Тарту (Естонія). На той час цей університет вважався найкращим у Росії. Тут, у хірургічній клініці, Пирогов пропрацював 5 років, блискуче захистив докторську дисертацію. У віці 26 років його обрали професором Дерптського (Тартуського) університету.

Через кілька років Пирогова запросили до Петербурга, де він очолив кафедру хірургії в Медико-хірургічній Академії. Одночасно Пирогов керував організованою ним клінікою госпітальної хірургії. Оскільки в обов’язки Пирогова входило навчання військових хірургів, він зайнявся вивченням поширених в ті часи хірургічних методів. Багато з них були ним докорінно перероблені. Крім того, Пирогов розробив ряд цілком нових прийомів, завдяки чому йому вдавалося частіше, ніж іншим хірургам, уникати ампутації кінцівок. Один із таких прийомів досі називається «операцією Пирогова».

В пошуках дієвого методу навчання вирішив застосувати анатомічні дослідження на заморожених трупах. Сам Пирогов це називав «льодяною анатомією». Так народилася нова медична дисципліна — топографічна анатомія. Через кілька років такого вивчення анатомії, Пирогов видав перший анатомічний атлас під назвою «Топографічна анатомія, ілюстрована розтинами, проведеними через заморожене тіло людини в трьох напрямах», який став незамінним керівництвом для лікарів-хірургів. З цієї миті хірурги дістали можливість оперувати, завдаючи мінімальних травм хворому. Цей атлас і запропонована Пироговим методика стали основою всього подальшого розвитку оперативної хірургії.

В розквіті творчих сил Пирогов усамітнився в своєму невеликому маєтку «Вишня» неподалік від Вінниці, де організував безкоштовну лікарню. Він ненадовго виїжджав звідти тільки за кордон, а також на запрошення Петербурзького університету для читання лекцій (на цей час Пирогов вже був членом кількох іноземних академій).

Відносно надовго Пирогов лише двічі покидав маєток: перший раз у 1870 році під час пруссько-французької війни, будучи запрошений на фронт від імені Міжнародного Червоного Хреста, і другий раз, у 1877–1878 рр. — вже в досить літньому віці — кілька місяців працював на фронті під час російсько-турецької війни.

Основне значення діяльності Пирогова полягає у тому, що своєю самовідданою і здебільшого безкорисною працею він перетворив хірургію на науку, озброївши лікарів науково обґрунтованою методикою оперативного втручання.


Ілля Ілліч Мечников
 (1845–1619)

Український науковець волоського походження, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів. Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883).

За батьком, Іллею Івановичем Мечниковим, офіцером з Петербургу, походить з шляхетного україно-волоського роду Спадаренко. Засновником української гілки цього роду є Ніколає Мілеску-Спетару, а прізвище «Мечников» є русифікованим Мати — Емілія Левівна Мечникова (Невахович), донька єврейського письменника Лева Неваховича, родом з Летичіва.

Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив 1864 року).

1864–1867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені.

1867 — отримав ступінь магістра зоології.

Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867–1868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (1868–1870).

1870–1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса)

1886–1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології).

Надалі Мечников змушений був емігрувати до Франції за українофільські настрої.

1888–1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту).


Микола Феофанович Кащенко
 (1855–1935)

Його називали чарівником. Щоправда, цей  титул йому не зовсім подобався. Адже тільки невтомною працею і великою вірою у свою справу Микола Феофанович Кащенко, видатний український зоолог, ботанік, ембріолог, досяг значних успіхів. Народився він на хуторі Веселий (тепер – с. Московка Запорізької області). У 1875 р. закінчив Катеринославську гімназію і вступив до Московського університету на медичний факультет. Ще під час навчання в гімназії він виявив великий інтерес до природничих наук, особливо до зоології і ботаніки. В університеті М. Кащенко захопився працями Ч. Дарвіна і у вільний від лекцій час працював у зоомузеї.

Через матеріальні нестатки М. Кащенко в 1876 р. був змушений перевестися на медичний факультет Харківського університету. Навчаючись, він проводив наукові дослідження у галузі ембріології під керівництвом професора З.І. Стрєльцова. У 1880 році після закінчення університету Микола Кащенко два роки працював асистентом професора. Згодом він захистив докторську дисертацію. У 1886–1888 рр. молодий учений стажувався у Німеччині, пізніше — в Італії на зоологічній станції в Неаполі. У 1889 р. М.Ф Кащенка було призначено професором у щойно відкритий Томський університет на кафедру зоології і порівняльної анатомії. Тут яскраво виявилися багаті обдарування М.Ф. Кащенка, його велика енергія і любов до науки. Учений продовжив дослідження в ембріології. Проте згодом його зацікавила велична і сувора природа Сибіру, особливо фауна цього краю. За короткий час М.Ф. Кащенко зумів створити і добре обладнати кафедру зоології у Томському університеті, налагодити наукову роботу, приділивши найбільше уваги хребетним тваринам, зокрема ссавцям. Микола Феофанович — один з піонерів дослідження фауни Сибіру. Він організував чимало експедицій і написав близько 70 праць, присвячених фауні Сибіру. Важливою заслугою вченого є створення ним у Томську зоологічного музею.

З 1900 року професор М. Кащенко зацікавився плодівництвом. Його захопила ідея створити плодові сади в Сибіру, де їх ніколи не було через несприятливі кліматичні умови. У 1902 р. М.Ф. Кащенко  біля купленого ним будинку заклав сад. Тут він вирощував яблуні, вишні, малину, аґрус, смородину, троянди та багато городніх культур: томати, кукурудзу, савойську і брюссельську капусту та ін. У результаті наполегливої праці український учений вивів цінні сорти яблуні, аґрусу, дині, кукурудзи та ін., ставши основоположником наукового садівництва Сибіру.

У 1912 році через погіршення здоров’я М.Ф. Кащенко разом із сім’єю переїхав до Києва. Тут він працював до 1921 р., очоливши кафедру зоології в Політехнічному інституті.

З 1919 р. М. Кащенко — дійсний член Академії наук УРСР. Як і в Сибіру, на невеликій ділянці біля свого будинку вчений заклав дослідний сад. Згодом цей сад було розширено і у 1919 році він став державним академічним Акліматизаційним садом, а М.Ф. Кащенка призначили його директором. Основну увагу він спрямував на вивчення і створення нового асортименту південних плодоягідних рослин, придатних для вирощування у північних областях України. Завдяки роботам М.Ф. Кащенка персик, абрикос, мушмула тут стали звичайними рослинами. Теоретичні основи та практичні прийоми акліматизації, розроблені українським ученим, стали класичними і не втратили свого значення до тепер. Праці М.Ф. Кащенка пережили свого творця і ще довго служитимуть нашій науці.

Помер Микола Феофанович 29 березня 1935 р., похований на Лук’янівському кладовищі, поряд з тим місцем, де колись було його дітище — Акліматизаційний сад, в якому він трудився до своїх останніх днів.


Володимир Іполитович Липський
(1863–1937)

Видатний український учений-флорист, систематик рослин, ботаніко-географ, неперевершений знавець гербарної справи і роботи ботанічних садів Володимир Іполитович Липський народився 1863 року в селі Самостріли на Рівненщині. Його батько, дід і прадід були священослужителями. У 1873 р. родина Липських переїхала до м. Житомира. Після закінчення гімназії Володимир продовжив навчання в Києві в Колегії Павла Галагана. У 1882 р. він закінчив її із золотою медаллю і вступив до Київського університету св. Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету. У вільний від навчання час студент В. Липський під керівництвом завідувача кафедри І.Ф. Шмальгаузена досліджував флору Київської губернії і Поділля, впорядковував гербарій.

Після закінчення в 1886 р. університету В.І. Липський працював у ньому до 1893 р. Його було прийнято у члени Київського товариства природодослідників, за дорученням якого він вивчав флору Бессарабії. Протягом 1889–1895 рр. молодий учений досліджував мало вивчену флору регіонів Кавказу. В одній із праць Володимир Іполитович згадував, що пройшов пішки Кавказом близько 10 тис. верст. Підсумком цих досліджень стала праця В.І. Липського «Флора Кавказа…». На той час це було найповнішим зведенням із флори Кавказу. Свого значення ця праця не втратила і тепер. Неоціненний вклад вніс український вчений і в дослідження флори Середньої Азії. Його праця «Флора Средней Азии» використовується багатьма науковцями як першоджерело. В.І. Липський — один з небагатьох природодослідників, який побував на всіх континенти земної кулі крім Австралії та Антарктиди. Він один з перших описав флору Індонезії, Тунісу, Алжиру та Середньої Азії. В Україні вчений дослідив рослинність сухого лиману на півдні, мінеральні радіаційні джерела на Житомирщині, водорості Чорного моря.

На початку 1894 р. В.І. Липський переїхав до Петербурга і майже чверть століття віддав найстарішій науковій установі — Петербурзькому ботанічному саду. Саме тут розкрився його талант флориста-систематика, ботаніко-географа, невтомного мандрівника. Він дав повну характеристику рослин Петербурзького ботанічного саду, підготував путівник для відвідувачів, а також написав його історію.

У 1918 р. В.І. Липський переїхав до Києва. Він брав найдіяльнішу участь в організації Української Академії наук та розробці плану її ботанічного саду. Постановою уряду 1919 року його будівництво планувалося на території Голосіївського лісу, але цьому не судилося збутися. Пізніше В.І. Липський порушив питання щодо придбання земельної ділянки для ботанічного саду на схилах Дніпра. Його клопотання було задоволено і нині цей сад носить ім’я послідовника В.І. Липського Миколи Гришка. Не всі знають, що теперішній Державний ботанічний сад Академії наук України — гордість української науки — побудовано за планом Володимира Іполитовича Липського.

1919 року В.І. Липського одноголосно обирають дійсним членом Української Академії наук, 1920 р. — членом правління УАН, 1921 р. — віце-президентом, 1922 р. — президентом ВУАН. У 1928 р. академіка В.І. Липського було обрано членом-кореспондентом Академії  наук СРСР. Учений  мав світове визнання, займав посаду президента найвищої наукової організації, проте він добровільно залишив цей пост. Будучи високоосвіченою і глибоко інтелігентною людиною академік В.І. Липський не міг миритися з кон’юнктурщиною та вульгаризацією науки, що поступово охоплювали всі сфери діяльності Української Академії наук у 20-ті роки. Він переїхав до Одеси і став директором ботанічного саду університету.  В.І. Липський доклав багато зусиль для організації в ньому науково-дослідної роботи, розширення та покращення його колекцій.

Академік В.І. Липський був геніальним ученим. Він особисто відкрив і описав 4 нові для науки роди і понад 220 видів рослин, зібрав величезні колекції для природничих музеїв, написав понад 100 наукових праць. На його честь вітчизняні і зарубіжні вчені назвали два нові роди (Липскія і Липскіелла) та 54 нові види рослин (ковила Липського, молочай Липського, чебрець Липського, клен Липського тощо), які ввійшли у флористичні зведення всіх країн. Випадок унікальний: небагато є у світі вчених-ботаніків, чиє  ім’я було б відзначено такою великою шаною.

В.І. Липський помер 24 лютого 1937 р. в Одесі. У 50-х роках могилу вченого і надгробний пам’ятник було зруйновано, а  місце поховання втрачено. Так неперевершений знавець рослинного світу залишився без останнього прихистку на своїй рідній землі. Лише на прохання Президії Академії наук України у 1990 р. виконком Одеської міської ради прийняв постанову «Про увічнення  пам’яті академіка Володимира Липського». А до цього часу вітчизняні дослідники з невідомих причин майже зовсім не згадували  про видатного українського вченого.


Альфред Миколайович Окснер
(1898–1973)

Відомий учений-ліхенолог, фундатор Національного ліхенологічного гербарію України, професор, доктор біологічних наук, член-кореспондент НАН України — людина з надзвичайною всебічністю інтересів та уподобань, Альфред Миколайович Окснер народився 8 лютого 1898 р. у м. Єлизаветграді (нині Кіровоград). У 1917 р. він закінчив гімназію, а в 1924 р. — Київський вищий інститут народної освіти (тепер Національний університет ім. Т.Г. Шевченка). Ще в студентські роки він виявив нахил до наукової роботи і працював у лабораторії університетського ботанічного саду.

Водночас з навчанням у 1920–1922 роках А.М. Окснер викладав природознавство в середніх школах та сільськогосподарському технікумі Кіровограда. Він захоплено вивчав місцеву флору вищих рослин. За наслідками цих досліджень у 1922 р. вийшла перша друкована праця Альфреда Миколайовича — про рідкісні та цікаві квіткові рослини Кіровоградщини. У 1935 р. за значний вклад у ліхенологічну науку А.М. Окснеру без захисту дисертації було присуджене наукове звання кандидата біологічних наук, у 1942 р. — наукове звання доктора біологічних наук, у 1943 р. — звання професора. У 1972 році вченого було обрано членом-кореспондентом НАН України.

Сьогодні важко переоцінити значення досліджень А.М. Окснера в таких напрямах науки, як флористика (наука про різноманітність рослинного світу, особливості розподілу рослин за географічними, кліматичними та екологічними факторами), систематика, філогенія лишайників (наука про походження та генетичні зв’язки біологічних груп, про їх спорідненість та подібність), ботанічна географія та фітоценологія (наука про рослинні угруповання, їх класифікацію та поширення на земній кулі).

Професор А.М. Окснер був блискучим систематиком. Він опи-сав близько ста нових для науки таксонів рослин. Підсумком досліджень ліхенофлори України є фундаментальна робота вченого «Флора лишайників України».

З ім’ям А.М. Окснера пов’язаний дуже важливий етап у розвитку ботаніки та географії рослин у цілому. Він є одним із засновників всесвітньо відомої української школи історичної географії криптогамних рослин.

А.М. Окснер вражав оточуючих інтелігентністю, глибокими знаннями в декількох науках, вільним володінням багатьма європейськими мовами. Також він захоплювався історією культури, живописом, театром і літературою, музикою, особливо класичною.

Вивчення спадщини професора А.М. Окснера розпочалося лише після 1987 р. (через 14 років після його смерті). Йому довелося працювати в часи сталінських репресій та лисенківських переслідувань, і, мабуть, через це залишились неопублікованими такі відомі його роботи, як «Ліхенофлора Уралу», «Определитель лишайников Советской Арктики» та інші.

Альфред Миколайович Окснер залишив по собі багато учнів та послідовників. У 1998 році до 100-річчя від дня народження видатного вченого було приурочено декілька наукових форумів, випущено ювілейний конверт України. У тому ж році на базі Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України було засновано премію А.М. Окснера за кращу молодіжну роботу в галузі практичного використання лишайників, яку присуджують за результатами конкурсу  раз на 2–3 роки.


Микола Григорович Холодний
(1882–1953)

Видатний український ботанік, фізіолог рослин, мікробіолог, засновник вітчизняної школи фізіологів рослин, академік Всеукраїнської академії наук, заслужений діяч науки Микола Григорович Холодний народився у російському місті Тамбові, де його батько (родом з Переяслава, що на Київщині) учителював у місцевій гімназії. У 1900 р. після закінчення з золотою медаллю гімназії Микола Холодний вступив до університету св. Володимира (нині Національний університет ім. Т.Г. Шевченка) на природниче відділення фізико-математичного факультету. Після завершення навчання в 1906 році та отримання диплому М.Г. Холодний залишився на факультеті для підготовки дисертації і подальшої викладацької роботи. У 1909 р. майбутній учений прочитав пробні лекції з мікробіології і йому було присвоєне звання приват-доцента з правом читання лекцій на кафедрі фізіології рослин. Упродовж сорока років Микола Григорович викладав мікробіологію в університеті. двосторонній характер зв’язку між атмосферою Землі та її біосферою. М.Г. Холодний та В.І. Вернадський накреслили програму досліджень «повітряних» вітамінів.

Значні дослідження академік М.Г. Холодний провів у галузі мікробіології. Вивчаючи мікроорганізми водойм і ґрунту він застосував власні методи. Тепер ними користуються мікробіологи всього світу.

Академіку М.Г. Холодному належать оригінальні гіпотези щодо виникнення органічних речовин на Землі абіогенним шляхом. У світоглядно-філософських працях учений порушує кардинальні питання взаємовідносин людини і природи, місця людини в космосі та проблеми сталого гармонійного розвитку. Свої філософські погляди він узагальнив у книзі «Думки натураліста про природу і людину».

Микола Григорович Холодний жив для науки, усього себе віддаючи улюбленій роботі. Ім’я вченого у 1971 р. присвоєне Інституту ботаніки НАН України. З 1972 р. в Академії Наук УРСР заснована премія імені М.Г. Холодного, яка присуджується за видатні праці у галузі ботаніки і фізіології рослин. Перший президент Академії Наук України В.І. Вернадський називав М.Г. Холодного одним з найбільших вітчизняних біологів.


Іван Іванович Шмальгаузен
(1884–1963)

Праці І.І. Шмальгаузена ввійшли до золотого фонду вітчизняної і світової науки. Як людина і вчений він відзначався великим талантом дослідника, глибокою принциповістю, величезним працелюбством, безмежною любов’ю до людей і науки. І.І. Шмальгаузену були властиві почуття нового, невпинний пошук істини. Він написав понад 200 наукових праць з еволюційної морфології, ембріології, експериментальної біології, екології, генетики, філогенії тварин і теорії еволюції.

Один із найвидатніших учених ХХ століття Іван Іванович Шмальгаузен народився 1884 року в Києві. Його батько, Іван Федорович, — відомий ботанік, професор Петербурзького та Київського університетів, помер дуже рано. Іван, закінчивши у 1901 році Першу київську чоловічу гімназію, вступив до Імператорського університету св. Володимира на фізико-математичний факультет. Під впливом лекцій видатного вченого О.М. Сєверцова Іван Шмальгаузен уже в студентські роки розпочав дослідження з порівняльної анатомії. Його праця з вивчення розвитку кінцівок земноводних була відзначена золотою медаллю університету. Навчався І.І. Шмальгаузен з перервами: спочатку був виключений з університету за участь у студентських заворушеннях, потім відновився, але невдовзі (під час революції 1905–1907 рр.) університет було закрито. І.І. Шмальгаузену довелося заробляти на життя. Диплом він одержав тільки 1909 року.

У 1912 р. на запрошення свого вчителя О.М. Сєверцова — професора Московського університету, І.І. Шмальгаузен переїхав у Москву і став працювати асистентом, а потім доцентом на його кафедрі порівняльної анатомії. У 1913 р. він блискуче захистив магістерську дисертацію, а в 1916 р. — докторську. З 1918 по 1921 рік І.І. Шмальгаузен працював у Воронезькому університеті, з 1921 по 1937 рік — у Київському. У 20–30-і роки вчений працював дуже напружено, паралельно в Москві й Києві, поєднуючи наукову, викладацьку й організаторську діяльність. Він був професором і завідувачем кафедри Вищого інституту народної освіти (з 1921 р.), дійсним членом Всеукраїнської академії наук (з 1922 р.), організатором і керівником кафедри експериментальної зоології та ряду інших наукових установ, об’єднаних у 1930 р. в Інститут зоології і біології ВУАН (нині Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України). Академік І.І. Шмальгаузен був першим директором цього інституту (1930–1941 рр.).

Створивши власну наукову школу, І.І. Шмальгаузен не втратив тісних зв’язків зі своїм вчителем. Після смерті О.М. Сєверцова  він став визнаним лідером радянських еволюційних морфологів і ембріологів, безпосереднім керівником досліджень, які  проводилися тоді в цих напрямах у Москві та Києві.

Лабораторії, в яких працював учений, стали центрами розвитку експериментальної біології — нової галузі науки. Праця вченого «Фактори еволюції» є цінним внеском не лише в теорію еволюції, а й у нову галузь знань — еволюційну генетику.

В останні роки життя академік І.І. Шмальгаузен захоплювався розробкою математичних методів біологічних досліджень. Великого значення він надавав біологічній кібернетиці, цікавився проблемами біоніки та іншими найновішими напрямами в науці. Учений показав, що організм — складна система, здатна до авторегуляції, тобто до саморозвитку і виправлення порушень розвитку, викликаних несприятливими умовами. Розвиток від яйцеклітини до дорослої особини І.І. Шмальгаузен розглядав як процес, який суворо регулюється на всіх рівнях організації — на рівні клітини, тканини і організму. Іван Іванович працював над книжкою з біологічної кібернетики, але закінчити її не встиг. Посмертно вийшла збірка його статей «Кібернетика та еволюція».

Видатний учений І.І. Шмальгаузен помер у Москві 7 жовтня 1963 р.